Існує безліч теорій про те, що таке держава. Є тлумачення ліберальні, марксистські і навіть макіавеллівські. Кожного разу, коли ми пробуємо окреслити роль і значення держави для українців, ми стикаємося з тим, що не все пасує, а то й вивалюється за межі усталеної теорії. Відсутність національної держави в українців у важливі періоди, коли на уламках імперій творилися нові державні утворення, призвела до низки деформацій у ставленні української спільноти до цього явища. Через це українців називали «спізнілою» і бездержавною нацією. Та й самі українці дуже часто пояснювали свої негаразди відсутністю держави або ж мотивували свої не зовсім пристойні дії необхідністю боротьби за державність. Мовляв, держава – це найвища ціль нації, а за це варто страждати самим і навіть повбивати всіх ворогів. Про те, що держава – це суспільний договір з делегуванням управлінських повноважень найкращим менеджерам та функціонерам, у нас говорити не заведено.

У нас, особливо з моменту проголошення державної незалежності України, чомусь прийнято ставитися до держави як до якогось фетишу. Державність оголошується в суспільстві найбільшою цінністю за означенням. Вона просто сакралізується одними і сприймається як одвічне зло іншими. За такого підходу вихолощуються основні функції держави: справедливе правосуддя, гарантія безпеки, соціальний захист, рівні можливості для всіх. Втрачається розуміння, а для чого ж тоді українці боролися за свою державну незалежність, якщо ця держава нічого з перерахованого їм не дає і не гарантує?

Направду дивним виглядало ставлення до держави, коли топ-чиновники та імениті політики в один голос заявляли, що трудності треба перетерпіти, що від держави не можна нічого вимагати, бо вона квола, слабенька – візьме і розвалиться. Причому заклик «перетерпіти» ніколи не стосувався їх самих, тобто топ-корупціонерів.

Громадяни України мали спокійно спостерігати за тим, як українські державники розтягували по офшорних норах бюджет країни, наживалися на завищенні цін на ліки, неофіційно зробивши платною медицину. Це коли із зарплати вираховують кошти на соціальне страхування, але за операцію пацієнт має платити з власних статків. А якщо їх нема, то така воля всевишнього. Коли поліція не захищає, а навпаки стає загрозою для громадян. Коли судді переходять на самоокупність і в державі зникає навіть натяк на справедливість. Прокурори живуть з того, що розвалюють кримінальні справи. Військові з того, що «відмазують» від армії. Прикордонники і митники із контрабанди. Тобто всі, хто біля чого ходить – той те і краде.

І все це освячується патріотичною патокою, гаслами про споконвічну боротьбу українського народу за державну незалежність. Так-от, державність досягнута ще в 1991 році, але чим вона наповнена за цей немалий період часу? Чи були бодай спроби побудувати соціально справедливу державу? Як не прикро стверджувати – не було. Спочатку наші «топи» розтягували майно радянської держави. Потім відбувався кримінальний перерозподіл, в підсумку якого сформувалися чіткі олігархічні клани. Потім українці повстали й організували прекрасну карнавальну революцію, без жертв, без крові, але й без особливих результатів.

Далі настали міжусобні війни за участі патріотів. Під час тієї великої колотнечі був розтрачений найбільший ресурс українського суспільства – віра у совість топ-політиків та невідворотність змін. Оскільки дороги українців та їх державно-політичної еліти знову розійшлися: одні далі рушили в чужі краї на заробітки, а інші взялися за звичну справу, тобто красти, то відносини між державою й пересічними громадянами знову завмерли.

А далі до влади прийшли відверті мародери, які поводилися з державним бюджетом так, ніби це їхня приватна кишеня. До всього, вони не церемонилися з національними цінностями і в суверенній Україні бачили тільки можливість «ексклюзивно» її грабувати.

Не треба скидати із шальок терезів і зовнішню загрозу існуванню суверенної України. Росія, яка ніколи не погоджувалася відпустити Україну у вільне плавання, дуже гостро реагувала на будь-які прояви руху України в західному напрямку. Спроба Кучми євроінтегрувати Україну обернулася страхітливим скандалом із вбивством журналіста Гонгадзе, а єврохитання захланного Януковича – страшним кровопролиттям на Майдані і подальшою війною.

З приходом війни у державно-політичної еліти України з’явився новий коник: будь-які масштабні розкрадання, корупцію і контрабанду тепер виправдовували воєнним часом. Для того, щоб громадяни не могли зорієнтуватися, оговтатися і виступити проти беззаконня, спецслужбами, міністрами й олігархами були створені формування воєнізованих громадських активістів, песвдоветеранських угруповань, які швидко затикали рота будь-кому, хто насмілився критикувати владних мародерів. І знову ж таки, ні в державних законах, ні в суспільному договорі статус цих формувань ніяк не був обумовлений.

У цей час множилися маєтки міністрів, генпрокурорів, олігархів-ворогів. Державна українська еліта почувалася понад законом. Вони поводилися так, як поводилася римська еліта в останні дні Риму. Будували заміські резиденції у вигляді палаців, відпочивали на Мальдівах і Канарах, витрачаючи тисячі місячних зарплат українців за день. Купували нерухомість в найдорожчих куточках планети. Влаштовували супер-пишні весілля та уродини своїм чадам, на яких зникав той вдаваний політичний антагонізм, який вони намагалися демонструвати на публіку. Ці урочистості десь на Сардинії нагадували водопій десь в Африці під час спеки, коли поруч могли спокійно пити воду лев і антилопа. Тільки це порівняння надто благородне для учасників такого дійства.

У цій ситуації українці почувалися зовсім безпорадними. Бо ж не будуть ворони викльовувати очі один одному. Здавалося, із ситуації нема виходу. Суспільний договір українців не те, що був брутально порушений – купка негідників узурпувала всі права, а решту громадян кинула на дике виживання. Про третій майдан не могло бути й мови. Країна дійсно в стані війни із зовнішнім агресором. А державна еліта її от-от додушить, витисне людей у трудову еміграцію, а бунтівників покарає. Були створені цілі армії тролів та інтернет-ботів, які мали дезорієнтувати українців. Висміювати та оббріхувати журналістів-розслідувачів, шельмувати справжніх громадських активістів.

Здавалося, що виходу немає. Або терпіти ті всі безчинства, або втратити державу. Проте порятунок прийшов завдяки найбільш демократичній методі – завдяки виборам. Вибори засвідчили високу громадянську свідомість українців і показали, що спільнота готова до укладання нового суспільного договору. З новими делегованими менеджерами. Для відновлення довіри громадян до державних інституцій. Заради побудови соціально справедливої української держави.